хронологія (ні)мого божевілля 1,2,3,4

…Крізь запотіле скло маршруток намагаюся виловити у вечірньому натовпі твій образ. Та поки що він тільки у моїй голові. Тебе нема. Ти далеко – у іншому вимірі. Вимірі сну, темряви, божевілля. Мого божевілля. Самотнього і болючого. Бо дуже боляче божеволіти на самоті. Коли єдине, що залишається – розмовляти зі стінами і шукати сенс в русі годинника, який невблаганно наближає мене і ввесь світ до півночі. В краплинах осіннього дощу на склі читаю твоє ім’я. Воно нечітке, як і твоя присутність у моєму житті. Але воно є, і це – найголовніше…
(10.10.2004)

…Скільки можна малювати твої очі на світанку? Ти ж не тут, хоч, може, й хотів би… Шкода… Шкода, що осінь не може бути вічно. Forever autumn… Крізь туман спогадів продирається і шалено кричить ЗАРАЗ – байдуже і холодне. Як твої очі (твій погляд на мене?). Йому все одно, хочу я його чи ні. Воно просто нахабно ставить мене перед фактом свого існування і зверхньо багатозначно мовчить, по-своєму розставляючи розділові знаки у моєму житті. Коми, крапки, тире, знаки оклику… Але найбільше все ж знаків запитання і трикрапок. ???…??? Майже SOS. Та не треба мене рятувати! Може, мені це подобається? Може, я люблю себе морально мучити? А як і не люблю, то кому яке діло… Тобі – так точно БАЙДУЖЕ… Well, it’s OK. Я вже звикла.
Nevermind…
(11.10.2004)

…Краще б випав сніг. Принаймні так я почувалася би менш жалюгідною, розтоптаною, знищеною, приниженою etc. Кожна хвилина чекання – це година. 2760 годин правди. Правда? Та хто ж рахує…(чи 3600 ? Коло… Як все просто. Знову там же, де все починалося, тобто НІДЕ… Одне велике суцільне NOWHERE, що деформується в NOTHING, тобто в мене.). And nothing else matters… Damn! Викинути свої рожеві окуляри, і чим скоріше, тим краще! Адже завжди неприємно розчаровуватися в мріях. Просто робота в них така: спочатку зачаровувати, а потім – розчаровувати. Жорстко і жорстОко. Без поблажок. І взагалі, БЕЗ… БЕЗ ТЕБЕ…
Краще б випав сніг…
(14.10.2004)

…Осіння меланхолія затягується. Мозок розуміє, що ТАК ДАЛІ НЕ МОЖНА, але ти вперто продовжуєш мене переслідувати. А я і не тікаю (навіщо? Ти ж все одно наздоженеш…). Відчуття таке, ніби насправді я вже давно мертва, а кров по судинах циркулює механічно, за інерцією. Інше життя (існування?), інші почуття, інша я. Мене дратує ТВОЯ БАЙДУЖІСТЬ. Вона просто-таки вибиває мене зі звичного ритму і вкидає в прірву істеричного натхнення. Я ще (вже?) не готова до змін. Не хочу. Не можу. Не буду. З НЕ всі слова такі категоричні! Тільки ТИ з НЕ не вживається, бо НЕ ТИ – хіба таке буває? НЕ Я – дуже навіть характерно для останніх днів. Це не я. Це хтось інший – чужий і незнайомий мені. Діагноз: осіння шизофренія з яскраво вираженим роздвоєнням особистості. Лікування: час. Побічна дія: перехід в хронічну форму і, як наслідок, повна втрата відчуття реальності. Хвороба прогресує і поволі охоплює всі органи чуття… Я ще вмію дихати, та вже перестаю в це вірити. Я взагалі перестаю вірити. Тотальна зневіра. Остання спроба порятунку. Повне фіаско… Біжи, поки можеш. Поки можеш…
(17.10.2004)

Dark Vesta

About Dark Vesta

Невиправна мрійниця
This entry was posted in Uncategorized. Bookmark the permalink.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *