…Крізь запотіле скло маршруток намагаюся виловити у вечірньому натовпі твій образ. Та поки що він тільки у моїй голові. Тебе нема. Ти далеко – у іншому вимірі. Вимірі сну, темряви, божевілля. Мого божевілля. Самотнього і болючого. Бо дуже боляче божеволіти на самоті. Коли єдине, що залишається – розмовляти зі стінами і шукати сенс в русі годинника, який невблаганно наближає мене і ввесь світ до півночі. В краплинах осіннього дощу на склі читаю твоє ім’я. Воно нечітке, як і твоя присутність у моєму житті. Але воно є, і це – найголовніше…
(10.10.2004)
…Скільки можна малювати твої очі на світанку? Ти ж не тут, хоч, може, й хотів би… Шкода… Шкода, що осінь не може бути вічно. Forever autumn… Крізь туман спогадів продирається і шалено кричить ЗАРАЗ – байдуже і холодне. Як твої очі (твій погляд на мене?). Йому все одно, хочу я його чи ні. Воно просто нахабно ставить мене перед фактом свого існування і зверхньо багатозначно мовчить, по-своєму розставляючи розділові знаки у моєму житті. Коми, крапки, тире, знаки оклику… Але найбільше все ж знаків запитання і трикрапок. ???…??? Майже SOS. Та не треба мене рятувати! Може, мені це подобається? Може, я люблю себе морально мучити? А як і не люблю, то кому яке діло… Тобі – так точно БАЙДУЖЕ… Well, it’s OK. Я вже звикла.
Nevermind…
(11.10.2004)
…Краще б випав сніг. Принаймні так я почувалася би менш жалюгідною, розтоптаною, знищеною, приниженою etc. Кожна хвилина чекання – це година. 2760 годин правди. Правда? Та хто ж рахує…(чи 3600 ? Коло… Як все просто. Знову там же, де все починалося, тобто НІДЕ… Одне велике суцільне NOWHERE, що деформується в NOTHING, тобто в мене.). And nothing else matters… Damn! Викинути свої рожеві окуляри, і чим скоріше, тим краще! Адже завжди неприємно розчаровуватися в мріях. Просто робота в них така: спочатку зачаровувати, а потім – розчаровувати. Жорстко і жорстОко. Без поблажок. І взагалі, БЕЗ… БЕЗ ТЕБЕ…
Краще б випав сніг…
(14.10.2004)
…Осіння меланхолія затягується. Мозок розуміє, що ТАК ДАЛІ НЕ МОЖНА, але ти вперто продовжуєш мене переслідувати. А я і не тікаю (навіщо? Ти ж все одно наздоженеш…). Відчуття таке, ніби насправді я вже давно мертва, а кров по судинах циркулює механічно, за інерцією. Інше життя (існування?), інші почуття, інша я. Мене дратує ТВОЯ БАЙДУЖІСТЬ. Вона просто-таки вибиває мене зі звичного ритму і вкидає в прірву істеричного натхнення. Я ще (вже?) не готова до змін. Не хочу. Не можу. Не буду. З НЕ всі слова такі категоричні! Тільки ТИ з НЕ не вживається, бо НЕ ТИ – хіба таке буває? НЕ Я – дуже навіть характерно для останніх днів. Це не я. Це хтось інший – чужий і незнайомий мені. Діагноз: осіння шизофренія з яскраво вираженим роздвоєнням особистості. Лікування: час. Побічна дія: перехід в хронічну форму і, як наслідок, повна втрата відчуття реальності. Хвороба прогресує і поволі охоплює всі органи чуття… Я ще вмію дихати, та вже перестаю в це вірити. Я взагалі перестаю вірити. Тотальна зневіра. Остання спроба порятунку. Повне фіаско… Біжи, поки можеш. Поки можеш…
(17.10.2004)
