Рома, Наталка і Сашко були знайомі, здавалось, вічність. Ще у дитинстві разом будували замки на піску, ловили метеликів, каталися на велосипедах. Ходила ця “чудова трійка” в один дитсадок, а коли малеча підросла, батьки влаштували їх у одну школу. Щоправда, потрапили вони у різні класи, та це не заважало друзям разом ходити до школи і додому, на вечірки, в кіно. Вечорами їх часто можна було побачити в альтанці біля дитсадка – того самого, де минули щасливі роки їх дитинства. Хоча Рома, Наталка і Сашко були зовсім різні, у них все одно було багато спільного. Друзі завжди знаходили теми для розмов і майже не сварилися. Звісно, траплялися й суперечки, адже, як відомо, безхмарної дружби не буває, але зазвичай все закінчувалося добре.
Ось і підійшов до свого закінчення останній навчальний рік. Наталка, Сашко і Рома – випускники. Було багато квітів, шампанського, музики, привітань. І була клятва, клятва вічної дружби. Адже молоді люди прекрасно усвідомлювали, що далі їх шляхи розійдуться, але важливо було зберегти те, що нерозривно пов”язувало їх трьох – дружбу від самого дитинства.
Що було потім? Сашко поїхав навчатися у США, Наталка вирішила стати юристом і вступила на юрфак Києво-Могилянської академії, Рома хотів бути політологом, отож, своє навчання продовжив у Західно-Європейському університеті.
Минали роки. Сашко спілкувався з друзями дитинства через інтернет. Теоретично, така дружба теж мала право на існування. Але Наталці цього було замало. Вона ще з дитинства – так, того самого щасливого дитинства – була по вуха закохана в Сашка. Щоб не образити Рому, якому вона подобалася, Наталка вирішила, що краще придушити це почуття в собі, не дати йому виходу. Здавалося, з роками воно мало б згаснути, тим більше, що очі не бачать – душа не болить, але… Наталка все частіше переглядала старі фотознімки. Ось трійко нерозлучних друзів у пісочниці. А це вони перший раз ідуть у перший клас – такі серйозні і схвильовані. А ось – випускний. Після цього їх шляхи розійшлися. Наталка відчувала, що Сашко – її доля, але ж він був так далеко! А Рома все частіше запрошував її сходити разом у кіно, в ресторан. Дівчина знала, що він керувався чимось більшим, ніж просто дружбою. Вона постійно знаходила причини відмовляти Ромі: то до семінару треба готуватися, то стареньку бабусю провідати. Та врешті Наталка здалася.
Коли вони сиділи в ресторані, Рома без упину щось розповідав, Наталка ж обмежувалася стандартними фразами. Думками вона була далеко за океаном. Останнім часом дівчину хвилювало довге мовчання Сашка. Вона постійно висилала йому листи електронною поштою, та він чомусь не відповідав. Чи не сталося, бува, чогось? Інтуіція її не підвела. Ромі, виявляється, пощастило більше, адже друг дитинства продовжував з ним спілкуватися. Саме від Романа Наталка дізналася, що у Сашка є наречена в Штатах, і що весілля вже не за горами. Ця звістка була для дівчини як грім серед ясного неба. Чому він сам не сказав їй про весілля? Боявся? Але чого? Адже друзі завжди розуміють один одного. Що було далі, Наталка не пам”ятала. Дівчина почувалася спустошеною як ніколи. Новина настільки її приголомшила, що вона не тямила, що робить.
Прокинулася Наталка у квартирі Романа. Господар готував на кухні сніданок. Дівчина сіла на ліжку і почала пригадувати події минулого вечора, який став межею, межею між її життям і існуванням. До того моменту Наталка жила коханням до Сашка і очікуванням зустрічі зі своїм милим. Вона вирішила, що відтепер у її серці немає місця почуттям, бо вони занадто боляче ранять. А тут і Рома з”явився. Він поцілував дівчину і поцікавився, чи вона не передумала. “Не передумала?” – запитала Наталка здивовано. “Як, ти не пам”ятаєш? Вчора ти погодилася стати моєю дружиною!” Шляху назад вже не було. Наталка не могла образити друга. Та і яка тепер різниця? Все одно Сашко ніколи не буде її, Наталчиним. І якщо вона не може зробити щасливим свого обранця, то хай хоч її друг відчує себе потрібним і коханим.
Дні до весілля тягнулися занадто довго. Наталка вже кілька ночей не спала. Вона знала, що Сашко прилітає з Штатів за добу до урочистої події. Вона також знала, що друг дитинства буде боярином. Дівчина з жахом чекала на зустріч із Сашком.
Аеропорт. Рейс затримувався. Наталка вже вкотре запевняла себе в тому, що вона витримає і не покаже Сашку свого душевного болю. Коли з дверей з”явилася знайома постать, серце дівчини на мить зупинилося. Це був ВІН. Почуття, які вже встигли задрімати, раптово вибухнули новою хвилею, ще більш потужною, ніж попередня. Мабуть, Сашко назавжди залишиться в її серці.
Далі був ресторан. Той самий, де Наталка втратила невід”ємну частину себе, де загубила всі свої почуття і мрії. Це трапилося в ту мить, коли Рома сказав їй про наречену Сашка. Стривайте, а де ж ця щасливиця? Сашко усміхається і каже, що, мовляв, не склалося. Він виявився недостойним її і вона залишила його заради мільйонера з Каліфорнії, у якого три вілли на Гавайях, п”ять лімузинів і власний літак. Наталка ніколи не дізнається, як страждав Сашко, як передивлявся їх дитячі фотокартки, як прокидався ночами, кличучи її, Наталку. Здається, він любив її завжди, з моменту їх знайомства. І він ніколи не зізнається, що сам кинув свою наречену, бо зрозумів, що у його серці є місце лише для однієї людини – Наталки. А вілли на Гавайях у нього й самого є. Немає тільки коханої, і, здається, вже ніколи не буде – вона виходить заміж не за нього. Шляхетність, за яку Наталка так любить Сашка, не дозволить йому стати на перешкоді сімейному щастю коханої і кращого друга. Хоча… Яке там щастя? Рома житиме з людиною, яка його не кохає, Наталка почуватиме себе винною, бо обманула друга, а Сашко завжди буде докоряти собі за те, що не сказав Наталці про свої почуття раніше, коли ще можна було щось змінити. Таке життя.
Молодий, наче світло, щомиті мінявся лицем…
А боярин ще з ночі ходив відчайдушно веселий…
Щось таке, як поплутана казка з щасливим кінцем,
І в шампанському вибуху вгору злітала оселя.
Хилиталася зала, і вже танцювали стільці;
Молода усміхалась, мальована тонко й картинно,
А загострені пальці її, мов живі олівці,
Щось незриме черкали на білому тлі скатертини.
Хтось там пхався із тостом, і щось несусвітнє казав,
І кружляли бокали, неначе годинники з боєм,
А тоді заспівали про ту, що “любив, да й не взяв”,–
І заплакав боярин, упавши на стіл головою…
ОКСАНА ЗАБУЖКО
