Михайло Бриних “Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія Доктора Падлючча. Том 1” (цитати)

Поки інші вкраїнські класики рожали собі подобних авторів, Панас Мирний родив “Телевізійну Службу Новин” і “Газету по-українськи”. Він родив чорнуху як жанр, і саме він приучив читача до історій, у яких жизнь ламає хребти об своє чугунне коліно і засіває землю горем та бідою, шоби зібрати щедрий урожай. Буття – се запах сирості, се гроби, куплені на виріст, се невістка, шо повісилась, і зять, шо спився. Се безум од неспроможності протистояти колесу вкраїнської сансари, се розпука від усвідомлення єдиного закону на всім білім світі – закону про торжество неправди.
***
Пощо людині знати про провалля в чужій душі? Лучче умитися сльозою, бо се єдина допомога світові; поки ллються сльози, ще єсть надія; неясно, яка саме, але єсть.
У цьому смислі повість “П’яниця” – твір, який уповні характеризує талант і метод Мирного і єсть тою жемчужною сльозою, яка символізує все його писання. В ідейному плані ця повість – предтеча, почті шо приквел до “Повії”. А саме главне, шо в ній нема волів, чиє ревіння так всім остогидло.
***
Свої ранні твори Мирний не міг пристроїть в Україні (якраз у ті роки царат найбільше бикував проти вкраїнської мови), тож печатав їх за кордоном – у Львові та в Женеві. Там, звісно, ніякого Панаса не знали, але дуже хотіли взнать, шо то за лічность. У Львові на цю тєму дажи случився натуральний конфуз: зібралися тамтешні знатоки літпроцеса, довго думали-гадали, проводили текстологічну експертизу і дружно прийшли до висновку, шо Панас Мирний – се псевдонім Нечуя-Левицького. Факт, я би сказав, не так курйозний, як глибоко порочащий традиції галицького літературознавства.
Так получилось, шо найбільшої біди для свого посмертного іміджу Мирний надєлав власними руками. Він дуже полюбляв накидати якийто чорновий кусок – і в шухлядку його, шоб полежав. Ше й у щоденниках наївно гордився таким методом: мовляв, яблукам положено у сіні вилежатись, а єслі й погниють, то так і нада, нема чого людям кислиці згодовувати. Не знав, бідняга, шо набіжить орда недовчених радянських літератів на його закрома, повні гнилих кислиць, і весь той неліквід обрушицця на читача. От Гоголя всі критикують за його фаєроманію, а може, і напрасно…
***
От шо не сідав писати Панас Мирний, а виходило завжди “Про правду і кривду”. З акцентом на кривді, канєшно.
***
Уся ця новела – шок і ужас для тодішньої літкритики, бо в ній Махно – не просто лідєр бандформірованія: це духовна глиба, харизматик, пророк і поводир. До свого воїнства він проповідує столь яросно і полум’яно, шо каждий готовий за нього душу положить. Скаже він, шо нада руйнувать тюрми і церкви – окей. Покличе різать кого попало – олрайт.
І от гасають махновці по степах, аж дивляцця: обана, собор! Рішили розорить. А там – як із-під землі – мощний сивовусий дід Яворницький. І веде себе так, вроді перед ним не людина-лігєнда і ціла шара вооружонних і вічно вгашених анархістів, а якісь пігмєї, навернені в католицизм. Правда, када історик став уніжать братву, Махно подумав, шо корпоратівні інтереси важніші, і дав Ягору наган, шоб той пристрелив борзого старіка. Ягор, канєшно, обламався таку фігню творити. Дак Махно дажи обрадувався.
***
Скажем прямо: XVIII століття – се було не лучче врем’я для вкраїнської літератури внаслідок чудовіщного геополітичного вельзевульства. Опісля того, як дипломатія Мазепи зазнала краху під Полтавою, Росія почала так крєпко обнімацця з нашими краями, що не стало чим дихать. Се був откритий перелом культури: цар Петро затіяв на Вкраїні настоящий інтелектуальний вампіризм, шоб напоїти кровію київської мудрості свої краї безмозглі, а тут лишити безкнижну і безмовну пустку.
***
Вперше Микола Григорович Фітільов пропечатався стішком у журналі “Знання” під псевдонімом Стівен Кінг (за тодішнім правописом – Стефан Кароль). Ось із цього факту й почалися інтелектуальні кошмари його жизні (до того кошмари були обичні, солдацькі).
***
Факт у тому, що ректальних процедур од фанатізму пока шо не придумали, і єслі людина свято вірить, шо внаслідок поїдання світлячків, сірників та подрібнених фотоелементів над головою рано чи пізно з’явицця німб, то спасти її від цього переконання неможливо. Тож я позволю собі обскакать стороною ту часть лічності Хвильового, яка кушала лампочки й марила “загірньою комуною”.
***
Спершу кажецця, шо це дуже чотка повість: автор уже в першому абзаці перечисляє, хто тут главні герої і як їх звать. Але вже в другому абзаці чоткость пропадає і вже не появляєцця.
***
До того ж з каждим розділом у читача крєпне враження, що перед ним галерея психічних девіацій, а санаторій – то насправді обикновєнний дурдом. Щоправда, автор (у власному роздвоєнні) з цим несогласний. Він каже: нє, це таки санаторій і тут трудящі просто отдихають. А шо всі вони якісь странні, дак то від безділля, жари і від тих неуникненних узагальнень, шо виникають при любому моделюванні суспільства і самої жизні.
***
Як і більшість класиків української літератури ХІХ століття, Нечуй-Левицький сильно пострадав од дурнуватої радянської інтерпретації його творів, яка – на рівні шкільного бєзпрєдєла – лишаєцця незмінною. Шото і досі втирають бідним дітлахам про класову боротьбу й тяжке життя спершу закріпаченого, а потім розкріпаченого селянства, товчуть у ступі похабні ідейки нащот “передчуття народної грози”. Все це булшіт, любі брати і сестри, тому забудьте, шо ви колись читали в школі про Кайдашів – перечитайте знову, без потреби здавать екзамен. Це Атлантіда, і вона досі під водою. От вам акваланг – ниряйте.
***
Але прийшло врем’я, када демон женитьби овладів Карпом аж так, шо він зачав ходить до Мотрі Довбишівни, в якої розуму, завзяття й злості намішано в таких пропорціях, шо зразу ясно, яка добротна мегера з неї вимахає. Дажи на етапі дошлюбних ігриськ вона так креше іскри й істочає суміш перців, шо неважко здогадатись, як воно піде далі на шлюбному рингу. Впрочім, Карпо німного мазохіст, і саме таке щастя йому нада. Та й шо ти зробиш, када ця Мотря ходе до церкви, заплівши в коси дорогостоящу парчу й павичі пера; узрівши едакі фетіші, Карпо бистро розтіряв розум, якого від природи в його макітру було положено на два пєльмєня.
***
Існують на світі тексти, які неможливо переказать дотепно. Ну, наприклад, інструкцію з експлуатації кутової шліфувальної машини. Або ж “Енеїду” Котляревського. Хотя ні, інструкцію для “болгарки” ще якось можна, бо там встрічаєцця смішне слово “шпіндєль”. А от “Енеїду” – ніяк. Патаму шо там задіяно дето сім тищ слів, і третина з них взивають до утробного читацького гиготіння, а це вже не смішно. Це, чесно кажучи, по-своєму навіть трагічно. Можна подумать, шо українська мова, норматив якої зароджено цим твором, очінь смішна сама по собі.
Карочі, за шо можна і нада не любить Котляревського. Доктор Падлюччо у цьому вопросі начисто солідарний з Пантелеймоном Кулішем, який пінав “Енеїду” саме за тотальну клоунаду, творення якоїсь лінгвістичної арени цирку, де хто б не одкрив рота – миттю перетворюєцця на йумориста з червоним носом, Тарапуньку з богатирськими замашками.
“Енеїда” – се не просто стібалово над героїчним монолітом Вергілія, а ще й травестія. Саме слово “травестія” визиває якісь нехароші асоціації з мужчинами в калготках. Єслі розібрацця, нічого смішного в цьому теж немає. Учоні кажуть, шо це з каждим може случитись, дажи з дєсантніком.
***
Перші два речення повісті викликають нєкоторе подобіє паніки.
“Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка”.
Опитні читачі знають, чим обично чрєваті такі милі заявки і до яких кромєшних Буендіа може довести авторська дотошність (а Коцюбинський якраз такий парінь). А втім, обсяг твору намікає, шо ето не сімейна сага, да і сам автор спішить через кілька странічок заспокоїти публіку тим фактом, шо три чверті нащадків Палійчуків уже лежать на кладбіщі, тому нема причин для чисто жанрових хвилювань.
***
Шоб розрулити тєму, Марко Вовчок започатковує інстітут літєратурного нігєрства: наймає якихось бідних провінціалок, шоб вони клепали ці переклади за копійки, і потім видає їх під своїм брендом. Це зара на Донцову трудицця цілий завод – і нічо. Але у ХІХ столітті мораль ше тіки починала занепадать, тому для Марка Вовчка ця схєма обернулась катастрофою.
Воно, може, так ніхто нічого б і не узнав, але Марія стала жертвою алчності.
В житті раба (дажи літєратурного) єсть свої вигоди (про шо, кстаті, сама Марко Вовчок не раз писала в своїх новелах). Справедливість всігда на його стороні. Він може утнути будь-яку падляну, а провина всєцело ляже на експлуататора. Дивно, шо Марія не учла цього очевидного фактора ризику.
Зрозумівши, шо звєзда літєратури жаднічає і недоплачує, її лічні нєгри придумали настільки ж елєгантну, як і некрасіву історію, шо обернулася для Марка Вовчка звинуваченням у плагіаті. Сама ж письменниця не могла признатись, шо то развод і підстава з боку її бунтівних чорноробів. Чото вона рішила, шо лучче примиритись із ярликом плагіаторки, ніж оприлюднити свою рабовласницьку практику.
***
Сільська місцевість, де зачинаєцця ся драматична історія, називаєцця Дубці. Воно вроді нічого й не значить, але задає правильну тональність. Бо ж це якраз дрімуча пора кріпацтва, і дубці гуляють по люцьких хребцях, аж гай шумить і жито колосицця. А втім, мєсна стара хазяйка не сильно похожа на кроваву Салтичиху. Буває, дворові дєвки так гигочуть, шо дом трясецця, а їм за це нічо. Власне, одна із цих дівиць, Устина, і веде свій гонзо-рипортаж із усадьби, де незабаром отворяцця ворота в ад. Чу, вже стугонять на шляху зловєщі копита – то мчать знущання, питки, домострой і тонкоткана істерія. Се поспішає до бабушки її любима внучечка, вимордована науками інститутка.
***
Та замість того, шоб ловити білих голубів, безумно хохотать і бігать по росі чи ще якось проявляти чуства невідпорної радості, панночка сидить, обнявшись із бабушкою, та й ридає, наче їй на ногу впав діван. А все діло в тому, шо любов – то чуш для кріпаків, натомість кажда панська сволоч начинає щитать витрати й прикідувати економіку будущої жизні.
***
Найбільше інтересуєцця потенційними горестями молодиця Катря. Хоть у неї хароший, веселий муж Назар і нимовлятко у колисці, но нада учитувать, шо Катерина – це таке нещасливе ім’я, шо з ним в українську літературу ХІХ століття лучче не потикатись; єслі де в тогочасному тєксті єсть Катерина – то неодмінно там найдецця для неї саме ізощрьонне горе і суїцид.
***
Тож мораль (а заодно ідея твору) дето така: ярмо на шиї – це ще не біда; все ж таки ярмо – це всігда можливість вибору: об нього можна чухать шию, можна намагатися його скинути чи поламать, а можна й витерпіти аж до смерті; но єслі нема ярма – нема і вибору, і це вже не життя.
***
Культова п’єса Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч” (як і варіація на цю ж тєму під назвою “Хазяїн”) – се моторошне трюмо для сучасного українця; якби ці зеркала та й взяти в золоті оправи, понаставляти в офісах, судах, державних установах, їй-богу, нація би перестала усміхатись