Ода Егоїзму

“І що це я собі думаю? Вже майже половина літа пройшла, а я ще й третини того, що запланувала, не зробила! От лажа!” – такі, чи приблизно такі невеселі думки роїлися в Її голові під час того, як Вона йшла з практики додому. Практикою та нудота звалася лише формально, бо насправді то було чистої води гаяння часу – дорогоцінного літнього часу. Літо цього року видалося напрочуд холодним, проте Її цей факт невимовно тішив. Вона не любила спеки. І холоду не любила. Зате дуже любила дощ. Годинами могла слухати його дует з Кіпєловим (“Арія”, здається, завжди була Її улюбленою командою), сидячи на підлозі своєї затишної кімнати…
Але ТОГО дня дощу не було. Насправді стояла страшна задуха, і Вона сподівалася, що це все закінчиться грозою. (Якби ж Вона тільки знала, наскільки тоді не помилялася!.. Останнім часом Її мучили якісь дивні передчуття. Їй постійно здавалося, що щось має трапитися. Щось страшне. Щось невідворотне. Почуття тривоги підсилювалося страхітливими снами. Вона прокидалася від шаленого серцебиття, і ще якийсь час не могла отямитися, марно намагаючись переконати себе в тому, що ТО БУВ ЛИШЕ СОН. Тільки через кілька хвилин по тому приходило полегшення. Далі все повторювалося. Вона блукала якимись довгими пустими і темними коридорами, шукаючи вихід, але все було дарма. Виходу не було. Напередодні ТОГО дня Вона знову опинилася в знайомих коридорах нічних жахів, проте цього разу, після кількагодинних пошуків Вона побачила неонову вивіску “ВИХІД” над якимись дверима, а коли підійшла впритул, двері самі розчинилися, ніби запрошуючи Її увійти. Вона зробила крок у темряву дверної пройми і… прокинулася. Першою думкою було: що б це мало означати? Ясно, що то був знак. Але знак хороший чи поганий? Вона вирішила: хай все буде так, як має бути, бо, до всього ж, була фаталісткою…
******************************************************************************
Універмаг кишів людьми так, ніби то був не понеділок, а субота чи неділя. Люди були всюди. Справжній жах соціопата-соціофоба. Вона, як завжди, проминула відділ ламп, посміхнувшись симпатичному продавцеві, який, до речі, навчався з Нею на одному факультеті, і попрямувала до свого улюбленого відділу музичних дисків. Її цікавив альбом польської команди SWEET NOISE, який Вона марно шукала вже кілька тижнів поспіль. Універмаг був фактично єдиним місцем у місті Р., де на Неї не дивилися з відвертим здивуванням, почувши назви груп, роботами яких Вона зазвичай цікавилася. Тож Вона сподівалася, що, можливо, сьогодні нарешті знайде те, що Їй було потрібно.
… Серце почало шалено битися ще за кілька метрів від музичного відділу. Вона впізнала це відчуття. Таке ж, як і у снах. “Зараз щось станеться…”- тільки й встигло пронестися у голові. Вона побачила знайому до болю постать. Постать стояла і вибирала собі якісь компакти, попередньо прослуховуючи їх на магнітофоні, встановленому у відділі спеціально для таких цілей. Сумнівів не лишилось. Звісно, це був Він. Неймовірно привабливий (як, зрештою, і завжди). “Ну чому саме зараз, коли я тільки почала забувати..? Це все так невчасно!.. Що робити?.. Може, втікти непоміченою?..” – думки з божевільною швидкістю змінювали одна одну. Ні, вже запізно. Він Її побачив. Вона почувалася звірятком, загнаним у пастку…
******************************************************************************
Вона ніколи не могла точно сказати, що саме так Їй подобалось у Ньому. Але то було щось незвичайне, щось таке, що захоплювало Її, кидало у прірву істеричного натхнення і не лишало жодного шансу на порятунок… Порятунок? Відверто кажучи, Вона ніколи й не шукала порятунку від цього дивного від/почуття. Їй подобалася така добровільна залежність. Для Нього Вона готова була бути ким і чим завгодно. Шкода тільки, що Йому це не було потрібно… Він жадав с в о б о д и, а це, мабуть, єдина річ, якої Вона Йому дати не могла, бо за природою своєю була Власницею з великої букви і хотіла неподільно Ним володіти… Тому, деякий час поспілкувавшись із Нею, Він зрозумів, що Вона – зовсім не така, якою Він уявляє Дівчину своєї мрії. Проте йти не поспішав. Чомусь. Скоріш за все, так було просто зручно. Вона завжди була поряд, коли Його треба було втішити, підбадьорити, пожаліти. А жалітися Він любив і вмів. Робити з себе жертву в Нього виходило просто-таки майстерно!..
Останнім часом Він почав дуже тупо морозитись, пояснюючи такі рідкі їх зустрічі своєю неймовірною зайнятістю на роботі. Вона відчувала: щось тут не так, та всі спроби з’ясувати стосунки з тріском провалювалися (може, тому, що насправді ті СТОСУНКИ вона сама вигадала?..). Врешті мороз трансформувався в ігнор. Він не відповідав на Її СМСки, “не чув” Її дзвінків на мобільний тощо. Вона страждала. Її жалюгідні відчайдушні намагання привернути Його увагу істеричними листами а-ля “я йду… І навіть не пробуй мене спинити!” більше не діяли (мабуть, протягом десяти місяців їх спілкування Вона НАДТО зловживала цим методом, і в результаті в Нього виробився стійкий імунітет до заяв подібного штибу – знав же, що Вона блефує і нікуди від Нього не подінеться). Вона постійно картала себе запитанням: що не так?, не помічаючи (чи не бажаючи собі в цьому зізнатися), що сама винна в тому, що все так склалося. Її надмірна увага просто Його відлякала і навіть відвернула. Вона вже почала потроху звикати до такого стану речей, як…
******************************************************************************
– Привіт, – несміливо почав Він, підійшовши до Неї. В Його очах читалася невпевненість (страх?). -Як справи?
Якийсь момент Вона просто дивилася на Нього широко розплющеними очима, не вірячи, що в Нього в и с т а ч и л о н а х а б с т в а питати, як справи?! І це після того, що протягом Її сесії Він жодного разу не поцікавився Її успіхами, попри те, що називав себе Її ДРУГОМ?! Проте каталептичний стан тривав кілька секунд (а Їй тоді здалося, що хвилин 5, не менше), і вже за мить, опанувавши себе (“Спокійно, мала, ти не покажеш Йому, ЯК тобі боляче! Нізащо не покажеш!”), Вона впевнено відповідала:
– Нормально. (запитувати про Його життя не хотілося навіть із ввічливості).
– Як сесія?
(- А не запізно тепер питати про сесію?). Вона не відповіла.
– Мабуть, здала? (Вона знову промовчала)…Ти шукала якийсь диск? Можливо, я можу тобі допомогти?
(- Допомогти? Чим ти можеш мені допомогти? Все, що можна було, ти вже зробив…). А вголос сказала:
– Та ні, дякую… Нічого конкретного…
Атмосфера була якась несприятлива для розмови. Вони ніяково мовчали. Вона робила вигляд, ніби уважно роздивляється диски на вітрині. Перевівши погляд на Нього, Вона відчула, що серце ладне вистрибнути з Її грудної клітки. Він дивився на Неї з погано прихованим почуттям вини.
…- Любий, ти знайшов, що шукав? – приємний голос несподівано перервав тишу. Поряд з Ним стояла Інша (руденька і доволі симпатична) та, посміхаючись, дивилася на Нього. Вона й не помітила, як Інша встигла взяти Його за руку.
– Що? А… Так, знайшов. Те, що треба – Він дав Іншій два диски. Поки Інша їх роздивлялася, Він не зводив очей з Неї. Від цього погляду у Неї перехопило подих. Згадалися давні часи…
– Я піду, – рішуче сказала Вона, – Бувай – кинула вже через плече, прямуючи до виходу. Вона не озиралася, та відчувала, що Його очі досі невпинно стежать за кожним Її кроком.
******************************************************************************
Вона йшла додому. Їй було дивно. Дивно, бо Вона не відчувала абсолютно нічого. Вона щойно побачила Його із Іншою, проте, всупереч своїм патологічним ревнощам (а чи не вони, ці самі ревнощі, теж зробили вагомий внесок в розвал їх стосунків?), Н І Ч О Г О Н Е В І Д Ч У В А Л А. Їй не хотілося навіть думати, чому там, де мали би бути почуття, утворився вакуум. Мабуть, підсвідомість, яка вже звикла блокувати будь-які думки так чи інакше пов’язані з Ним, сумлінно справлялася зі своїми обов’язками. Аж надто сумлінно. “Може, це все й на краще. Не можна ж жити лише спогадами і мріями. Треба рухатися далі”. За роздумами Вона й не зчулася, як вже заходила у свою квартиру. Одразу ввімкнула музику, щоб не чути тиші. Тиша зазвичай тільки посилює стан пригнічення. З динаміків почулися знайомі акорди. Себастьян Бах. Skid Row. “In A Darkened Room”. Яка іронія! Ну чому саме ЦЯ пісня саме ЦІЄЇ команди – команди, про яку вона дізналася від Нього? Вона повільно сіла на підлогу і закрила обличчя руками. Все, що встигло накопичитися в душі за кілька місяців, несподівано вибухнуло шаленим потоком сліз. Вона, що вже не пам’ятала, коли востаннє плакала, тепер просто ридала. Чому Він такий жорстокий? Чому так вчинив із Нею? А Вона ж лише хотіла бути поряд! Звісно, Вона сама винна, що надто наполегливо Його добивалася, і шукати причину в чомусь іншому (в комусь… Іншій?) було би безглуздям. Вона це розуміла. Розуміти-то розуміла, та болю від цього розуміння менше не ставало…
…Скільки часу Вона так просиділа – невідомо. Отямилася від звуку телефонного дзвінка. В трубці було мовчання. На якусь мить Їй здалося, що… Та ні, цього не може бути! Вона витерла сльози. Так, Вона вже точно знала, щ о треба робити.
******************************************************************************
Дах десятиповерхового будинку зустрів Її пронизливим вітром. Небо, що годину тому посміхалося палючим сонцем, тепер було затягнуто хмарами. Хмари шикувалися в шеренги, наче воїни, що готувалися до бою. Саркастична посмішка торкнулася Її вуст. Вона завжди була певна, що самогубці – егоїсти чистої води. Їм наплювати на почуття близьких людей, їм байдуже, що їхня смерть зробить боляче рідним і друзям. Все, про що вони думають – це що прийде полегшення. Вона думала, що ніколи б не дійшла до самогубства, бо, по-перше, вважала це втіхою слабких людей, а по-друге – ще й сміливих, як би парадоксально це не звучало. Оскільки себе не відносила ні до перших, ні до других, то була переконана, що навряд чи в Неї стане сили перейти дану межу і виконати цю “Оду егоїзму”… На мить подумалося: “Ну от. Типовий фінал типового життя. Ех, а ще неформалкою себе називаєш…Слабачка!”. Всі відчуття враз розбилися на уламки об стіну всепоглинаючої байдужості. Байдужість була всюди. Заповнювала увесь простір в Ній і поза Нею. Абсолютно ввесь. А чи був той простір ВЗАГАЛІ? Відповіді на це питання Вона й не шукала. Для Неї вже не існувало ані часу, ані простору, ані чогось іншого. Тільки пошарпані хмари над головою і прірва, від якої Її відділяв лише крок. Один-єдиний. Вона заплющила очі і ступила в порожнечу… 15:34
Небо розірвали блискавки, і воно впало на задушливе місто холодним літнім дощем.
******************************************************************************
+38097******* ЗВІТ ПРО СТАН: “Смерть почуттів, на відміну від смерті друга, не є несподіваною і неочікуваною. Вона приходить після знаків. Дехто на ті знаки плює (свідомо чи несвідомо), дехто робить висновки. І все одно всі втікають. Наївні! Наче це можливо… Від смерті порятунку нема. Вона все одно сильніша. За будь-кого. За будь-що. Забудь, що ти БУВ. Бо тебе вже нема. І не буде. Буде тільки спека. Десь зліва. Але і її стане лиш до світанку. А потім стане ПОФІГ. Тупо пофіг… Може, так воно й краще? Порцелянова байдужість. І ніяких тобі криків. Тиша.” СТАН: ДОСТАВЛЕНО. 15:34
*****************************************************************************
Кладовище вмивалося сльозами неба. Дощ, який розпочався ще вчора, ні на мить не вщухав. Здавалося, небо віддавало землі борг з водопостачання за всі попередні тижні. Він сидів на свіжою могилою і, схоже, не помічав, що холодні краплі дощу затікали Йому за комір і в черевики. Одяг, довге русяве волосся вже стали зовсім мокрими, та Його це не турбувало. З учорашнього вечора світ втратив своє значення. Час для Нього зупинився в ту мить, коли Друг подзвонив на мобільний і повідомив страшну звістку: Вона зістрибнула з даху. “Десятий поверх. Шансів фактично не було. Лікарі лише констатували смерть”. Спершу Йому здалося що то злий і ідіотський жарт (так завжди буває: коли дізнаєшся про смерть близької людини, просто відмовляєшся в це вірити). Він же тільки кілька годин тому говорив із Нею! Як таке може бути?! Але зрештою прийшло усвідомлення того, що смерть, як набридливий залицяльник, ніколи не питається дозволу на зустріч. Смерть завжди неочікувана. Просто нахабно приходить і, наче злодій, забирає найдорожче.
…Коли Він отримав ТЕ повідомлення, з’явилася якась дивна і непояснювана тривога. То був навіть скоріше страх. Він деякий час сидів і дивився на свій мобільний, намагаючись привести до ладу думки. Вдавалося це погано. Він набрав Її номер. Ніхто не відповідав. Повторив спробу. В трубці – знову довгі гудки. “Звісно, – подумалось тоді Йому, – просто не хоче зі мною розмовляти, після того, як побачила мене з Іншою. Що ж, це можна зрозуміти”. На душі все одно було неспокійно. Він визирнув у вікно. Світ повільно занурювався у дощову безодню, і цей факт лише посилював неприємне відчуття наближення депресивного стану. Суцільна всесвітня депресія. Тоді Він ще не знав, що небо плакало за Нею.
******************************************************************************
Йому було байдуже, де поховають Його тіло. Він не сумнівався, що Його душа буде там, де треба – поряд з Нею. Який же Він був дурень! Чому так наполегливо віддалявся від Неї? Любив же Її так, як нікого в житті. Він просто БОЯВСЯ. Боявся, що не зможе зробити Її щасливою, що зіпсує все, що Їх об’єднувало. А може, просто ще не був готовий до СЕРЙОЗНИХ стосунків після нещодавнього і доволі болючого розлучення, несерйозних же з НЕЮ не хотів. А тепер… Тепер вже немає нічого. І не буде. Її немає. Хіба в Нього стане сили пробачити світові, що той може жити без Неї, без Її очей і посмішки? Хіба СОБІ стане сили пробачити?
Його погляд був зосереджений на вже абсолютно мокрому від зливи папірці, на якому нерівним (а якими бувають букви, коли папір, на якому пишуть, лежить на коліні?), проте доволі розбірливим почерком було виведено те, що зараз складало Його думки. Лише 11 рядків. Лише 33 слова. Лише для Неї. Вона не прочитає. Ніколи? Він не знав, що в цю саму мить Вона стояла поряд. Дощ як ніколи вдало маскував сльози на Її обличчі (якщо привиди вміють плакати. Мабуть, таки вміють…). Це були сльози болю (якщо привиди відчувають біль. Мабуть, таки відчувають…). Вона знала, щ о Він збирається робити (що привиди точно вміють, так це читати думки. Щоправда, щоб передбачити Його дії в даний конкретний момент, не треба бути привидом – надто вже все ясно і без надприродних вмінь). Вона цього не планувала. І не хотіла, щоб Він йшов Її шляхом. То був ЇЇ шлях, ЇЇ ода егоїзму. Він же мав жити довго і щасливо, забувши Її, як лише неважливий епізод. Вона так думала тоді, ДО. Але, як виявилося, помилялася. Він не хотів жити без Неї, і прагнув смерті. Він завжди носив із собою лезо, проте ніколи не знав навіщо. Тепер же ця штука мала стати Його перепусткою до Неї.
…Холодний метал звільнив гарячу кров із втомлених вен, і та, наче дикий звір, якого випустили з клітки, несамовито кинулася назустріч свободі. Він читав про відчуття людей, які різали собі вени, намагаючись піти з життя (як можна зрозуміти, їхні спроби успіхом не увінчалися), проте, на відміну від тих невдах-самогубців, Він не відчував нічого. (Мабуть, зафіксувавши невідворотне і стовідсоткове наближення Її Величності Смерті, всі сенсори від жаху відмирають – до того, як мозок перестає функціонувати). Все чомусь стало чорно-білим, – так, наче разом із кров’ю втрачалася здатність розрізняти та ідентифікувати кольори. Яскраве світло невідомого походження безжально било просто в очі, сліпило і без того слабіючий зір і, змішуючись із дощем, поглинало Його агонізуючу свідомість. Раптом Він чітко побачив своє (тепер вже колишнє) тіло. Побачив звідкись згори. І відчув на собі-теперішньому чийсь пильний погляд. Але обертатися не було потреби – і так знав, кому належить той погляд. Він лиш іронічно посміхнувся. Пригадалися патетичні слова, які зазвичай лунають під час освідчення у коханні. “Доки смерть не розлучить нас”. У Їхньому ж випадку все було навпаки. Вони довго шукали одне одного, натикаючись на стіни, які зводило між Ними життя. Доки Смерть не поєднала Їх. Так, тепер Вони будуть разом. Назавжди. Хоч ні Він, ні Вона не любили цього слова.
******************************************************************************
Не рятуй мене,
Ліпше дай померти.
Може, все мине
Після смерті. Смерті?
Смерті почуття.
Більш ніхто не скаже:
“Прокляте буття!”.
Більш ніхто не скаже:
“Де ти, каяття?”.
Смерть слова підкаже
Краще за життя…

(2003 р.)

Posted in Uncategorized | Прокоментуй!

Аватарки

Posted in Uncategorized | Прокоментуй!

Арсен Мірзоян у Рівному

В четвер (20.12) довелось мені побувати на концерті Арсена Мірзояна. Хоча, чому “довелось”? Пощастило! Причому, пощастило неймовірно. Квиток купила одразу, як почула, що зірка “Голосу Країни” їде до нашого міста. Коханий скласти мені компанію не схотів, сказав, що з нього і концерту “Крихітки” вистачило))). Вирішила його не силувати і йти сама. Перед концертом ще й прес-конференція була, і проводилася вона в кіноклубі “Gonzo” (сам концерт – в БК “Текстильник”). Квитки на вході не перевіряли, тож, зайти і послухати запитання-відповіді могли всі бажаючі. А бажаючих чомусь виявилося не надто багато. Ну, їм же гірше)))
Арсен трошки запізнився, але нічого, на всі запитання відповів. І відповідав у притаманній йому манері – з гумором. Чого варта лише фраза “в кожного фрезерувальника, в якого на руці три пальці, неодмінно в запасі є одна або дві цікаві історії”!)))) Ще розказував, що пісні “на замовлення” йому вдаються дуже добре. Щоправда, часто буває так, що пісню він напише, але вона йому настільки сподобається, що доводиться залишати собі) казав, що хоче, щоб його синам не було за нього соромно. Цікавий факт: “Ніч” – єдина пісня, яку Мірзоян присвятив дружині. Розповідав про завод, і про те, що на роботу заводським автобусом не їздив, бо там ніколи нічого не змінювалося, всі завжди сиділи на тих самих місцях, і це нецікаво. Загалом, справив враження простого скромного хлопця без “понтів”.
Перенесемося на концерт. Розпочався він теж із незначною затримкою, яка мені тільки на руку була, бо я сама спізнилася – дорогою з Gonzo заскочила в МакД, зігрітися кавою.
Зал був повний, що приємно здивувало. Причому, публіка абсолютно різна – від діток до тіточок і дядечок “в возрастє”)
Арсен вийшов на сцену, і… Далі було практично двогодинне задоволення від старих і нових пісень, в перервах між якими були жарти і приколи. (І так, АМ після кількох композицій перевдягнувся в джинси і футболку з вінні-пухами)).
Арсен Мірзоян
Коли звучала “На кордоні зими”, я ледь не плакала – надзвичайно зворушливо то було. Ще вперше почула і зацінила “Капронові банти” і “Невчасна”. Хоч я й звикла, що Мірзоян співає українською, російськомовні його пісні теж дуже красиві. Ще глядачі мали можливість насолодитися каверами на Висоцького. “На біс” Арсен і його команда виконали запальну пісеньку The Rolling Stones “God Gave Me Everything I Want” (“оскільки команда RS англійська, то ми йдемо по-англійськи”). Публіка почала розходитися, але найстійкіші залишилися чекати на автографи. І дочекалися! Дуже чемний Арсен Мірзоян попідписував всім бажаючим постери-листівки-диски і зі всіма пофотографувався. Враження про себе залишив виключно НАЙКРАЩІ – і як про виконавця, і як про людину, за що йому величезне ДЯКУЮ!!!
П.С. Я сподіваюсь, що ніхто з групи не схопив застуду через холод у залі (в цьому місці мені соромно за “Текстильник”)
П.П.С. В одному з відгуків про концерт прочитала фразу “он уже не молод, и на волосах проступает седина”. Давно так не сміялася))))
34 – ідеальний вік, особливо, для чоловіка. Арсен Мірзоян – гарний цьому доказ

Posted in Uncategorized | Прокоментуй!

СУП-2011. Мій дебют))

все було круто.
Mission completed, так би мовити.
ну бо ціль була яка? Правильно, побороти свій страх. Страх перед публічними виступами.
так шо всьо гут.
досвід – він цінніший за будь-які нагороди і призові місця, бо пилом не припадає і самолюбство даремно не балує, а має цілком практичне застосування – бути завжди поряд.
та й поетом я себе не вважаю, ібо вірші виходять трошечки наївні і подекуди примітивні. І муза неслухняна – прилітає, коли їй вздумається, навіть якщо я в той час неготова її прийняти.
“Читати, читати, читати. І не лише свої книжки” – то дуже правильна порада. Так і Жадан казав: щоб писати, треба багато читати. Тоді й Муза буде правильною і вчасною.

***

Зима розправила свої могутні крила,
В морози люті закувала світ
І в рай дорогу до весни закрила,
Перетворивши все живе на лід.
Холодне сонце в крижаному небі
Забуло, як всміхалося землі.
Тепер всміхатися немає більш потреби,
Бо посмішок не видно у імлі.
Вже серце встигло сльози розгубити
У мареві болючих майже-снів…
Зима, ти так мене хотіла вбити!
Але спізнилася: Він перший це зробив.

***
Залишена, покинута
Під снігом самоти
Судилося загинути,
Бо нікуди втекти.
Від спогадів і поглядів,
Від долі і від зла,
Від сумнівів і здогадів
Вона в землі знайшла
Притулок і омріяне
Тепло обіймів сну,
Загублене пробачення
І втрачену весну.
Тепер вже надто пізно
Шукати сенс в словах,
Що їх Вона лишала
В листах і у віршах.
Вона не божевільна,
Вона лиш бачить сни.
Просила все забути.
Забути. До весни.

***

Ти відчуваєш гнітючу дилему:
Евакуація чи конфронтація?
Коди, шифри, паролі, схеми,
Профілі, реєстрації…
Все це було вже. Знайомий момент.
Диски відформатовано.
Тільки от пам’яті цінний фрагмент
Вірусами пошматований.
Клята інфекція знищила вщент
Важливу вкрай інформацію:
Хто мав довічний абонемент
На серця експлуатацію.
Доки розкриється цей інцидент,
Всі паролі заховано,
Ну а до серця в даний момент
Доступ заблоковано

***

Зупинка серця… Терпко-темний біль
І метушня в палаті лікарняній.
Тебе не повернути з полум’яних
Не до кінця прожитих ще неділь.
І крики розчинилися в імлі.
Світанків більш не буде. Ніч назавжди.
Не буде більше ні брехні, ні правди –
Усе залишиш ти на цій землі.
Лиш забереш з собою вічний спокій,
Можливість не страждати (чи не бути?)
І спроби всіх простити, все забути…
Я хочу йти ще мільйярди кроків,
Але
Тебе нема, тебе не повернути
Вже…

***

коли ти зникаєш
в мені
наче сотні струн
обриваються
вітер стихає
падати дощ
не сміє
я мовби звикаю
що ритми
серцеві
збиваються
ніхто окрім тебе
так
зникати не вміє
так тихо
безшумно
мовчки
поволі
безсовісно
ти є і нема
стани ці
розділяє
лиш мить
коли ти ідеш
ти це робиш
на диво
безболісно
однаково
хочеться
час
хоч на хвилю
спинить!
та
так чи інакше
байдужість
в слова
не вкладається
бо рими
не люблять
холодних зіниць
самоти
тебе вже нема
і все
що тепер
залишається
лишити як є
все
залишитись
потім
піти

Posted in Uncategorized | Tagged | Прокоментуй!

Posted in Uncategorized | Tagged | Прокоментуй!

арешт Ю.

“У Німеччині вони спочатку прийшли за комуністами, але я не сказав нічого, тому що не був комуністом. Потім вони прийшли за євреями, але я промовчав, тому що не був євреєм… Потім вони прийшли за членами профспілки, але я не був членом профспілки і не сказав нічого. Потім прийшли за католиками, але я, будучи протестантом, не сказав нічого. А коли вони прийшли за мною – за мене вже не було кому заступитися “. Мартін Німьоллер

постійно переконуюсь в тому, що наші люди по-доброму не розуміють, і “в сортах лайна не розбираються”, допоки не скуштують всіх можливих сортів того самого лайна. Такий собі мазохізм.

Не існує абсолютного добра. Надто коли йдеться про владу і гроші.
Є лише менше зло.
Якби це раніше зрозуміли 4,36% виборців (вирішальні відсотки, треба сказати),все сьогодні могло би бути інакше.

Posted in Uncategorized | Tagged , | Прокоментуй!

як плести браслетики

доволі непоганий cайт із тьюторіалз щодо браслетоплетіння із ниточок :)

ех, де мої 17 рочків?)))))))

Posted in Uncategorized | Tagged | Прокоментуй!

50 Quotes of Homer Simpson

# Operator! Give me the number for 911!

# Oh, so they have internet on computers now!

# Bart, with $10,000, we’d be millionaires! We could buy all kinds of useful things like…love!

# Just because I don’t care doesn’t mean I don’t understand.

# I’m normally not a praying man, but if you’re up there, please save me Superman.

# Son, if you really want something in this life, you have to work for it. Now quiet! They’re about to announce the lottery numbers.

# Well, it’s 1 a.m. Better go home and spend some quality time with the kids.

# Maybe, just once, someone will call me ‘Sir’ without adding, ‘You’re making a scene.’

# Marge, don’t discourage the boy! Weaseling out of things is important to learn. It’s what separates us from the animals! Except the weasel.

# Doughnuts. Is there anything they can’t do?

# You know, boys, a nuclear reactor is a lot like a woman. You just have to read the manual and press the right buttons.

# Lisa, if you don’t like your job you don’t strike. You just go in every day and do it really half-assed. That’s the American way.

# When will I learn? The answer to life’s problems aren’t at the bottom of a bottle, they’re on TV!

# Son, when you participate in sporting events, it’s not whether you win or lose: it’s how drunk you get.

# I’m going to the back seat of my car, with the woman I love, and I won’t be back for ten minutes!

# [Meeting Aliens] Please don’t eat me! I have a wife and kids. Eat them!

# What do we need a psychiatrist for? We know our kid is nuts.

# Marge, you’re as beautiful as Princess Leia and as smart as Yoda.

# Kids, you tried your best and you failed miserably. The lesson is, never try.

# The only monster here is the gambling monster that has enslaved your mother! I call him Gamblor, and it’s time to snatch your mother from his neon claws!

# When I look at the smiles on all the children’s faces, I just know they’re about to jab me with something.

# I’m having the best day of my life, and I owe it all to not going to Church!

# Lisa, if the Bible has taught us nothing else, and it hasn’t, it’s that girls should stick to girls sports, such as hot oil wrestling and foxy boxing and such and such.

# I’m not a bad guy! I work hard, and I love my kids. So why should I spend half my Sunday hearing about how I’m going to Hell?

# Getting out of jury duty is easy. The trick is to say you’re prejudiced against all races.

# It’s not easy to juggle a pregnant wife and a troubled child, but somehow I managed to fit in eight hours of TV a day.

# Lisa, Vampires are make-believe, like elves, gremlins, and eskimos.

# I want to share something with you: The three little sentences that will get you through life. Number 1: Cover for me. Number 2: Oh, good idea, Boss! Number 3: It was like that when I got here.

# Oh, people can come up with statistics to prove anything, Kent. 14% of people know that.

# Remember that postcard Grandpa sent us from Florida of that Alligator biting that woman’s bottom? That’s right, we all thought it was hilarious. But, it turns out we were wrong. That alligator was sexually harrassing that woman.

# Old people don’t need companionship. They need to be isolated and studied so it can be determined what nutrients they have that might be extracted for our personal use.

# How is education supposed to make me feel smarter? Besides, every time I learn something new, it pushes some old stuff out of my brain. Remember when I took that home winemaking course, and I forgot how to drive?

# Television! Teacher, mother, secret lover.

# Homer no function beer well without.

# I’ve always wondered if there was a god. And now I know there is — and it’s me.

# Kill my boss? Do I dare live out the American dream?

# If something goes wrong at the plant, blame the guy who can’t speak English.

# I’m never going to be disabled. I’m sick of being so healthy.

# I like my beer cold, my TV loud and my homosexuals flaming.

# [Looking at a globe map…country being Uruguay]
Hee hee! Look at this country! ‘You-are-gay.’

# All my life I’ve had one dream, to achieve my many goals.

# Dad, you’ve done a lot of great things, but you’re a very old man, and old people are useless.

# But Marge, what if we chose the wrong religion? Each week we just make God madder and madder.

# I think Smithers picked me because of my motivational skills. Everyone says they have to work a lot harder when I’m around.

# Dear Lord.. The gods have been good to me. For the first time in my life, everything is absolutely perfect just the way it is. So here’s the deal: You freeze everything the way it is, and I won’t ask for anything more. If that is OK, please give me absolutely no sign. OK, deal.

# That’s it! You people have stood in my way long enough. I’m going to clown college!

# Beer: The cause of, and solution to, all of life’s problems.

# If something’s hard to do, then it’s not worth doing

# I’m in no condition to drive…wait! I shouldn’t listen to myself, I’m drunk!

# ‘To Start Press Any Key’. Where’s the ANY key?

Posted in Uncategorized | Прокоментуй!

Thunderstorm

[хочу, щоб гроза була щоночі]

Photobucket

Posted in Uncategorized | Tagged | 1 коментар