“І що це я собі думаю? Вже майже половина літа пройшла, а я ще й третини того, що запланувала, не зробила! От лажа!” – такі, чи приблизно такі невеселі думки роїлися в Її голові під час того, як Вона йшла з практики додому. Практикою та нудота звалася лише формально, бо насправді то було чистої води гаяння часу – дорогоцінного літнього часу. Літо цього року видалося напрочуд холодним, проте Її цей факт невимовно тішив. Вона не любила спеки. І холоду не любила. Зате дуже любила дощ. Годинами могла слухати його дует з Кіпєловим (“Арія”, здається, завжди була Її улюбленою командою), сидячи на підлозі своєї затишної кімнати…
Але ТОГО дня дощу не було. Насправді стояла страшна задуха, і Вона сподівалася, що це все закінчиться грозою. (Якби ж Вона тільки знала, наскільки тоді не помилялася!.. Останнім часом Її мучили якісь дивні передчуття. Їй постійно здавалося, що щось має трапитися. Щось страшне. Щось невідворотне. Почуття тривоги підсилювалося страхітливими снами. Вона прокидалася від шаленого серцебиття, і ще якийсь час не могла отямитися, марно намагаючись переконати себе в тому, що ТО БУВ ЛИШЕ СОН. Тільки через кілька хвилин по тому приходило полегшення. Далі все повторювалося. Вона блукала якимись довгими пустими і темними коридорами, шукаючи вихід, але все було дарма. Виходу не було. Напередодні ТОГО дня Вона знову опинилася в знайомих коридорах нічних жахів, проте цього разу, після кількагодинних пошуків Вона побачила неонову вивіску “ВИХІД” над якимись дверима, а коли підійшла впритул, двері самі розчинилися, ніби запрошуючи Її увійти. Вона зробила крок у темряву дверної пройми і… прокинулася. Першою думкою було: що б це мало означати? Ясно, що то був знак. Але знак хороший чи поганий? Вона вирішила: хай все буде так, як має бути, бо, до всього ж, була фаталісткою…
******************************************************************************
Універмаг кишів людьми так, ніби то був не понеділок, а субота чи неділя. Люди були всюди. Справжній жах соціопата-соціофоба. Вона, як завжди, проминула відділ ламп, посміхнувшись симпатичному продавцеві, який, до речі, навчався з Нею на одному факультеті, і попрямувала до свого улюбленого відділу музичних дисків. Її цікавив альбом польської команди SWEET NOISE, який Вона марно шукала вже кілька тижнів поспіль. Універмаг був фактично єдиним місцем у місті Р., де на Неї не дивилися з відвертим здивуванням, почувши назви груп, роботами яких Вона зазвичай цікавилася. Тож Вона сподівалася, що, можливо, сьогодні нарешті знайде те, що Їй було потрібно.
… Серце почало шалено битися ще за кілька метрів від музичного відділу. Вона впізнала це відчуття. Таке ж, як і у снах. “Зараз щось станеться…”- тільки й встигло пронестися у голові. Вона побачила знайому до болю постать. Постать стояла і вибирала собі якісь компакти, попередньо прослуховуючи їх на магнітофоні, встановленому у відділі спеціально для таких цілей. Сумнівів не лишилось. Звісно, це був Він. Неймовірно привабливий (як, зрештою, і завжди). “Ну чому саме зараз, коли я тільки почала забувати..? Це все так невчасно!.. Що робити?.. Може, втікти непоміченою?..” – думки з божевільною швидкістю змінювали одна одну. Ні, вже запізно. Він Її побачив. Вона почувалася звірятком, загнаним у пастку…
******************************************************************************
Вона ніколи не могла точно сказати, що саме так Їй подобалось у Ньому. Але то було щось незвичайне, щось таке, що захоплювало Її, кидало у прірву істеричного натхнення і не лишало жодного шансу на порятунок… Порятунок? Відверто кажучи, Вона ніколи й не шукала порятунку від цього дивного від/почуття. Їй подобалася така добровільна залежність. Для Нього Вона готова була бути ким і чим завгодно. Шкода тільки, що Йому це не було потрібно… Він жадав с в о б о д и, а це, мабуть, єдина річ, якої Вона Йому дати не могла, бо за природою своєю була Власницею з великої букви і хотіла неподільно Ним володіти… Тому, деякий час поспілкувавшись із Нею, Він зрозумів, що Вона – зовсім не така, якою Він уявляє Дівчину своєї мрії. Проте йти не поспішав. Чомусь. Скоріш за все, так було просто зручно. Вона завжди була поряд, коли Його треба було втішити, підбадьорити, пожаліти. А жалітися Він любив і вмів. Робити з себе жертву в Нього виходило просто-таки майстерно!..
Останнім часом Він почав дуже тупо морозитись, пояснюючи такі рідкі їх зустрічі своєю неймовірною зайнятістю на роботі. Вона відчувала: щось тут не так, та всі спроби з’ясувати стосунки з тріском провалювалися (може, тому, що насправді ті СТОСУНКИ вона сама вигадала?..). Врешті мороз трансформувався в ігнор. Він не відповідав на Її СМСки, “не чув” Її дзвінків на мобільний тощо. Вона страждала. Її жалюгідні відчайдушні намагання привернути Його увагу істеричними листами а-ля “я йду… І навіть не пробуй мене спинити!” більше не діяли (мабуть, протягом десяти місяців їх спілкування Вона НАДТО зловживала цим методом, і в результаті в Нього виробився стійкий імунітет до заяв подібного штибу – знав же, що Вона блефує і нікуди від Нього не подінеться). Вона постійно картала себе запитанням: що не так?, не помічаючи (чи не бажаючи собі в цьому зізнатися), що сама винна в тому, що все так склалося. Її надмірна увага просто Його відлякала і навіть відвернула. Вона вже почала потроху звикати до такого стану речей, як…
******************************************************************************
– Привіт, – несміливо почав Він, підійшовши до Неї. В Його очах читалася невпевненість (страх?). -Як справи?
Якийсь момент Вона просто дивилася на Нього широко розплющеними очима, не вірячи, що в Нього в и с т а ч и л о н а х а б с т в а питати, як справи?! І це після того, що протягом Її сесії Він жодного разу не поцікавився Її успіхами, попри те, що називав себе Її ДРУГОМ?! Проте каталептичний стан тривав кілька секунд (а Їй тоді здалося, що хвилин 5, не менше), і вже за мить, опанувавши себе (“Спокійно, мала, ти не покажеш Йому, ЯК тобі боляче! Нізащо не покажеш!”), Вона впевнено відповідала:
– Нормально. (запитувати про Його життя не хотілося навіть із ввічливості).
– Як сесія?
(- А не запізно тепер питати про сесію?). Вона не відповіла.
– Мабуть, здала? (Вона знову промовчала)…Ти шукала якийсь диск? Можливо, я можу тобі допомогти?
(- Допомогти? Чим ти можеш мені допомогти? Все, що можна було, ти вже зробив…). А вголос сказала:
– Та ні, дякую… Нічого конкретного…
Атмосфера була якась несприятлива для розмови. Вони ніяково мовчали. Вона робила вигляд, ніби уважно роздивляється диски на вітрині. Перевівши погляд на Нього, Вона відчула, що серце ладне вистрибнути з Її грудної клітки. Він дивився на Неї з погано прихованим почуттям вини.
…- Любий, ти знайшов, що шукав? – приємний голос несподівано перервав тишу. Поряд з Ним стояла Інша (руденька і доволі симпатична) та, посміхаючись, дивилася на Нього. Вона й не помітила, як Інша встигла взяти Його за руку.
– Що? А… Так, знайшов. Те, що треба – Він дав Іншій два диски. Поки Інша їх роздивлялася, Він не зводив очей з Неї. Від цього погляду у Неї перехопило подих. Згадалися давні часи…
– Я піду, – рішуче сказала Вона, – Бувай – кинула вже через плече, прямуючи до виходу. Вона не озиралася, та відчувала, що Його очі досі невпинно стежать за кожним Її кроком.
******************************************************************************
Вона йшла додому. Їй було дивно. Дивно, бо Вона не відчувала абсолютно нічого. Вона щойно побачила Його із Іншою, проте, всупереч своїм патологічним ревнощам (а чи не вони, ці самі ревнощі, теж зробили вагомий внесок в розвал їх стосунків?), Н І Ч О Г О Н Е В І Д Ч У В А Л А. Їй не хотілося навіть думати, чому там, де мали би бути почуття, утворився вакуум. Мабуть, підсвідомість, яка вже звикла блокувати будь-які думки так чи інакше пов’язані з Ним, сумлінно справлялася зі своїми обов’язками. Аж надто сумлінно. “Може, це все й на краще. Не можна ж жити лише спогадами і мріями. Треба рухатися далі”. За роздумами Вона й не зчулася, як вже заходила у свою квартиру. Одразу ввімкнула музику, щоб не чути тиші. Тиша зазвичай тільки посилює стан пригнічення. З динаміків почулися знайомі акорди. Себастьян Бах. Skid Row. “In A Darkened Room”. Яка іронія! Ну чому саме ЦЯ пісня саме ЦІЄЇ команди – команди, про яку вона дізналася від Нього? Вона повільно сіла на підлогу і закрила обличчя руками. Все, що встигло накопичитися в душі за кілька місяців, несподівано вибухнуло шаленим потоком сліз. Вона, що вже не пам’ятала, коли востаннє плакала, тепер просто ридала. Чому Він такий жорстокий? Чому так вчинив із Нею? А Вона ж лише хотіла бути поряд! Звісно, Вона сама винна, що надто наполегливо Його добивалася, і шукати причину в чомусь іншому (в комусь… Іншій?) було би безглуздям. Вона це розуміла. Розуміти-то розуміла, та болю від цього розуміння менше не ставало…
…Скільки часу Вона так просиділа – невідомо. Отямилася від звуку телефонного дзвінка. В трубці було мовчання. На якусь мить Їй здалося, що… Та ні, цього не може бути! Вона витерла сльози. Так, Вона вже точно знала, щ о треба робити.
******************************************************************************
Дах десятиповерхового будинку зустрів Її пронизливим вітром. Небо, що годину тому посміхалося палючим сонцем, тепер було затягнуто хмарами. Хмари шикувалися в шеренги, наче воїни, що готувалися до бою. Саркастична посмішка торкнулася Її вуст. Вона завжди була певна, що самогубці – егоїсти чистої води. Їм наплювати на почуття близьких людей, їм байдуже, що їхня смерть зробить боляче рідним і друзям. Все, про що вони думають – це що прийде полегшення. Вона думала, що ніколи б не дійшла до самогубства, бо, по-перше, вважала це втіхою слабких людей, а по-друге – ще й сміливих, як би парадоксально це не звучало. Оскільки себе не відносила ні до перших, ні до других, то була переконана, що навряд чи в Неї стане сили перейти дану межу і виконати цю “Оду егоїзму”… На мить подумалося: “Ну от. Типовий фінал типового життя. Ех, а ще неформалкою себе називаєш…Слабачка!”. Всі відчуття враз розбилися на уламки об стіну всепоглинаючої байдужості. Байдужість була всюди. Заповнювала увесь простір в Ній і поза Нею. Абсолютно ввесь. А чи був той простір ВЗАГАЛІ? Відповіді на це питання Вона й не шукала. Для Неї вже не існувало ані часу, ані простору, ані чогось іншого. Тільки пошарпані хмари над головою і прірва, від якої Її відділяв лише крок. Один-єдиний. Вона заплющила очі і ступила в порожнечу… 15:34
Небо розірвали блискавки, і воно впало на задушливе місто холодним літнім дощем.
******************************************************************************
+38097******* ЗВІТ ПРО СТАН: “Смерть почуттів, на відміну від смерті друга, не є несподіваною і неочікуваною. Вона приходить після знаків. Дехто на ті знаки плює (свідомо чи несвідомо), дехто робить висновки. І все одно всі втікають. Наївні! Наче це можливо… Від смерті порятунку нема. Вона все одно сильніша. За будь-кого. За будь-що. Забудь, що ти БУВ. Бо тебе вже нема. І не буде. Буде тільки спека. Десь зліва. Але і її стане лиш до світанку. А потім стане ПОФІГ. Тупо пофіг… Може, так воно й краще? Порцелянова байдужість. І ніяких тобі криків. Тиша.” СТАН: ДОСТАВЛЕНО. 15:34
*****************************************************************************
Кладовище вмивалося сльозами неба. Дощ, який розпочався ще вчора, ні на мить не вщухав. Здавалося, небо віддавало землі борг з водопостачання за всі попередні тижні. Він сидів на свіжою могилою і, схоже, не помічав, що холодні краплі дощу затікали Йому за комір і в черевики. Одяг, довге русяве волосся вже стали зовсім мокрими, та Його це не турбувало. З учорашнього вечора світ втратив своє значення. Час для Нього зупинився в ту мить, коли Друг подзвонив на мобільний і повідомив страшну звістку: Вона зістрибнула з даху. “Десятий поверх. Шансів фактично не було. Лікарі лише констатували смерть”. Спершу Йому здалося що то злий і ідіотський жарт (так завжди буває: коли дізнаєшся про смерть близької людини, просто відмовляєшся в це вірити). Він же тільки кілька годин тому говорив із Нею! Як таке може бути?! Але зрештою прийшло усвідомлення того, що смерть, як набридливий залицяльник, ніколи не питається дозволу на зустріч. Смерть завжди неочікувана. Просто нахабно приходить і, наче злодій, забирає найдорожче.
…Коли Він отримав ТЕ повідомлення, з’явилася якась дивна і непояснювана тривога. То був навіть скоріше страх. Він деякий час сидів і дивився на свій мобільний, намагаючись привести до ладу думки. Вдавалося це погано. Він набрав Її номер. Ніхто не відповідав. Повторив спробу. В трубці – знову довгі гудки. “Звісно, – подумалось тоді Йому, – просто не хоче зі мною розмовляти, після того, як побачила мене з Іншою. Що ж, це можна зрозуміти”. На душі все одно було неспокійно. Він визирнув у вікно. Світ повільно занурювався у дощову безодню, і цей факт лише посилював неприємне відчуття наближення депресивного стану. Суцільна всесвітня депресія. Тоді Він ще не знав, що небо плакало за Нею.
******************************************************************************
Йому було байдуже, де поховають Його тіло. Він не сумнівався, що Його душа буде там, де треба – поряд з Нею. Який же Він був дурень! Чому так наполегливо віддалявся від Неї? Любив же Її так, як нікого в житті. Він просто БОЯВСЯ. Боявся, що не зможе зробити Її щасливою, що зіпсує все, що Їх об’єднувало. А може, просто ще не був готовий до СЕРЙОЗНИХ стосунків після нещодавнього і доволі болючого розлучення, несерйозних же з НЕЮ не хотів. А тепер… Тепер вже немає нічого. І не буде. Її немає. Хіба в Нього стане сили пробачити світові, що той може жити без Неї, без Її очей і посмішки? Хіба СОБІ стане сили пробачити?
Його погляд був зосереджений на вже абсолютно мокрому від зливи папірці, на якому нерівним (а якими бувають букви, коли папір, на якому пишуть, лежить на коліні?), проте доволі розбірливим почерком було виведено те, що зараз складало Його думки. Лише 11 рядків. Лише 33 слова. Лише для Неї. Вона не прочитає. Ніколи? Він не знав, що в цю саму мить Вона стояла поряд. Дощ як ніколи вдало маскував сльози на Її обличчі (якщо привиди вміють плакати. Мабуть, таки вміють…). Це були сльози болю (якщо привиди відчувають біль. Мабуть, таки відчувають…). Вона знала, щ о Він збирається робити (що привиди точно вміють, так це читати думки. Щоправда, щоб передбачити Його дії в даний конкретний момент, не треба бути привидом – надто вже все ясно і без надприродних вмінь). Вона цього не планувала. І не хотіла, щоб Він йшов Її шляхом. То був ЇЇ шлях, ЇЇ ода егоїзму. Він же мав жити довго і щасливо, забувши Її, як лише неважливий епізод. Вона так думала тоді, ДО. Але, як виявилося, помилялася. Він не хотів жити без Неї, і прагнув смерті. Він завжди носив із собою лезо, проте ніколи не знав навіщо. Тепер же ця штука мала стати Його перепусткою до Неї.
…Холодний метал звільнив гарячу кров із втомлених вен, і та, наче дикий звір, якого випустили з клітки, несамовито кинулася назустріч свободі. Він читав про відчуття людей, які різали собі вени, намагаючись піти з життя (як можна зрозуміти, їхні спроби успіхом не увінчалися), проте, на відміну від тих невдах-самогубців, Він не відчував нічого. (Мабуть, зафіксувавши невідворотне і стовідсоткове наближення Її Величності Смерті, всі сенсори від жаху відмирають – до того, як мозок перестає функціонувати). Все чомусь стало чорно-білим, – так, наче разом із кров’ю втрачалася здатність розрізняти та ідентифікувати кольори. Яскраве світло невідомого походження безжально било просто в очі, сліпило і без того слабіючий зір і, змішуючись із дощем, поглинало Його агонізуючу свідомість. Раптом Він чітко побачив своє (тепер вже колишнє) тіло. Побачив звідкись згори. І відчув на собі-теперішньому чийсь пильний погляд. Але обертатися не було потреби – і так знав, кому належить той погляд. Він лиш іронічно посміхнувся. Пригадалися патетичні слова, які зазвичай лунають під час освідчення у коханні. “Доки смерть не розлучить нас”. У Їхньому ж випадку все було навпаки. Вони довго шукали одне одного, натикаючись на стіни, які зводило між Ними життя. Доки Смерть не поєднала Їх. Так, тепер Вони будуть разом. Назавжди. Хоч ні Він, ні Вона не любили цього слова.
******************************************************************************
Не рятуй мене,
Ліпше дай померти.
Може, все мине
Після смерті. Смерті?
Смерті почуття.
Більш ніхто не скаже:
“Прокляте буття!”.
Більш ніхто не скаже:
“Де ти, каяття?”.
Смерть слова підкаже
Краще за життя…
(2003 р.)
